Зараз, поки в мене вихідні до 10-го числа, намагаюся накататися на сноуборді на місяць вперед.
Поки катався у Протасовому Яру. Ще є гірка у Вишгороді, але там ще жодного разу не був, хоча
кажуть, що вона - непогана.

   У Протасовому Яру гірка (їх дві) як для Києва досить класна. В принципі, мене задовольняє все.
Окрім одного: там постійно грає Ретро ФМ. Тобто над гірками лунають "шедеври" Ласкового
Мая та Тані Буланової.

   При цьому на око приблизно половина людей, що там катаються, молодь мого віку і молодше.
Не можу повірити, що всім байдуже слухати весь час протягом катання про "бєлиє рози", однак
це - саме той випадок, коли для того, щоб почати якусь активну протидію (зробити міні-опитування
прямо на горі, поговорити з адміністрацією) просто немає критичної маси дискомфорту. Тобто,
так, трохи задовбує практично постійна російська попса, однак головне ж катання (і врешті-решт
попса - це також музика).

   Чи не здається вам, що занадто багато речей у нашому суспільстві (тіж самі невітання в магазинах)
саме у такому стані: начебто і живеш в постійному дискомфорті, а наче і нічого серйозного ?

   Хто винен і що робити?

Current Mood: calm

  

       Коли я купую продукти у Великій Кишені завжди практично завжди, перше, що я чую на касі: “Кульок потрібен”. Моя відповідь: “Добрий день”. Це практично завжди призводить до легкого ступору але через декілька секунд продавщиця посміхається і потім каже у відповідь “Добрий день”. Після цього я інколи запитую у них, чи вчать їх сдороватися із покупцями. Завжди виявляється, що їх дійсно цьому вчать, однак вони настільки втомлюються протягом робочого дня, що вітатися з покупцями просто фізично не можуть. Така ж сама історія у моєму під’їзді: коли я заходжу у ліфт, в якому вже є люди, я практично завжди намагаюся привітатися, однак коли я їду ліфті і до нього заходить буть-хто з підїзду, люди практично ніколи не здороваються. Мені здається, що просте вітання і посмішка можуть значно зблизити людей. Вітатися з людьми я навчився у Німечинні, де, як і у всій Європі, привітання та легка посмішка при зустрічі незнайомих люей (особливо, коли ці люди вступають у соціальну взаємодію, наприклад у магазині або автобусі) вважається такою ж нормою як потискання рук при зустрічі знайомих людей. У маленьких містечках та Західній Україні ще можна спостерігати цю традицію, однак роки радянського співіснування привчили людей ставитися підозріло та непривідно до незнайомців.

       Я не знаю чому людям у магазинах або у громадському транспорті так важко вичавити з себе два слова привітання. Можливо це пов’язано з тим, що за часів совка люди не довіряли один одному і щира посмішка при зустрічі з незнайомцем не викликала нічого окрім підозри. Якщо у Вас є краще пояснення з задоволенням його вислухаю.

        Тому хочу запропонувати усім громадянам України трошки частіше посміхатися до незнайомих людей та частіше вітатися з людьми. Позитивний настрій повернеться до Вас сторицею, а також можливо таким чином Ви зрозумієте, що приємних людей у Вашому місті набагато більше, ніж Ви навіть могли очікувати.

        Було б непогано, якби партія позитивного мислення разом з партією здорового глузду нарешті сформували більшість в українському суспілстві.

 

        Посміхнись :)

Current Mood: busy

  Минолого тижня я літав у Москву по роботі. Зазвичай я намагаюся сідати біля вікна: по-перше, незважаючи на досить велику кількість вже здійснених польотів, мені все-одно цікаво дивитися на небо та землю, що пролітає під літаком (особливо в момент злету та приземлення), по-друге, дивлячись у вікно можна абстрагуватися від пасажирів, бортпровідників та бутербродів у поліетилені та подумати про щось своє, уявивши свож тіло, що летить на висоті 10 кілометрів зі швидкістю 800 км на годину. Цього разу я також попросив при реєстрації місце біля вікна. Літак досить довго не виїжджав на злітну смугу (як нам пояснили, через великий трафік. Завжди було дивно чути слово “трафік” по відношенню до літаків, особливо у Борисполі :) ), тому мені залишалося лише дивитися на те, як пасажири сідають у сусідній літак. З мого місця досить гарно було видно кабіну пілотів, в якій вони готувалися до злету, вмикаючи різноманітні тумблери та звіряючи карту польоту. Однак потім відбулося те, що запамяталося мені надовго. Після того, як усі пасажири зайшли до літака, пілот встав зі свого місця, та, вийшовши з кабіни, почав спускатися по трапу. Дійшовши до асфальту, він оглянув свій літак та почав обходити його, починайючи з носа. При цьому, обходячи літак, він увесь час уважно вивчав фюзеляж, мабуть перевіряючи чи закриті усі технічні люки. Він підійшов до відкритих шасі та заглянув всередину, помацавши якісь проводки. По всьому було видно, що до цього (останнього перед вильотом) огляду він ставиться дуже відповідально та робить це не вперше.

   Я подумав про те, що зараз переді мною один з яскравих виявів справжнього професіоналізму, коли людина, відповідальна за якусь справу, довіряючи технічному персоналу, який готував літак, все-одно в останній момент перевіряє свій літак, який йому треба довести цілим та неужкодженим, беручи на себе повну відповідальність за беспеку перельоту.

   Нас вчать, що перед презентацією, аналітик, що буде її робити повинен за 15 хвилин до початку перевірити всі технічні приналежності та пересвідчитися у тому, що все працює. Раджу робити це всім. Стаєш професіоналом :)

 

Current Mood: calm

Чому б не почати писати свій блог? Все одно зараз багато вражень та думок, які виникають під час моїх переміщень у просторі і часі, я занотовую у текстовий файл на Десктопі, який називається 1.txt.

Блог виконує туж саму функцію. Тому нехай 1.txt перенесеться в Інтернет. 

Current Location: Київ
Current Mood: busy